Українська система мобілізації увійшла у фазу, коли проблема перестала бути лише адміністративною. Вона дедалі більше стає політичною, соціальною та правовою. Заява омбудсмена Дмитра Лубінця про зростання кількості скарг на дії ТЦК у 333 рази порівняно з 2022 роком стала не просто статистичним сигналом. Це фактичне визнання того, що механізм мобілізації почав створювати кризу довіри всередині країни.
Понад шість тисяч звернень, про які повідомив Уповноважений Верховної Ради з прав людини, — цифра, що демонструє масштаб накопиченого конфлікту між державним апаратом та громадянами. Йдеться вже не лише про окремі інциденти чи локальні перевищення повноважень. У публічному просторі формується стійке відчуття небезпеки, пов’язане з діяльністю територіальних центрів комплектування.
Проблема особливо загострилася у 2025 році, коли війна перейшла у затяжну фазу виснаження, а потреба у поповненні особового складу стала постійною. За попереднім аналізом «Дейком», саме тривалість війни поступово змінила психологію мобілізації: якщо у 2022 році суспільство сприймало її як екстрений механізм виживання держави, то зараз дедалі частіше оцінює через призму процедурної справедливості та особистої безпеки.
Саме тому перелік претензій до ТЦК набуває дедалі жорсткішого характеру. Омбудсмен публічно говорив про використання балаклав, незаконне застосування сили, побиття та навіть випадки загибелі людей у приміщеннях центрів комплектування. Такі історії швидко виходять за межі окремих кримінальних або дисциплінарних епізодів. Вони починають формувати нову суспільну реальність, у якій мобілізація дедалі частіше асоціюється не з обороною держави, а з ризиком втрати базових прав.
Особливо небезпечним для влади стає ефект накопичення подібних випадків. Смерть чоловіка під час проходження військово-лікарської комісії у Дніпрі, загибель мобілізованого у Кривому Розі, інцидент у Білгород-Дністровському ТЦК — кожна така історія окремо могла б залишитися локальним скандалом. Разом вони створюють атмосферу системної недовіри. І саме ця атмосфера стає стратегічною проблемою для держави під час великої війни.
У цьому контексті важливою стала ще одна теза Лубінця: всі попередні доручення щодо реформування системи мобілізації фактично провалені. Це вже не критика окремих виконавців. Це непряме визнання того, що держава досі не створила прозорого та контрольованого механізму примусового комплектування армії, який одночасно був би ефективним і легітимним в очах суспільства.
Спроба омбудсмена запропонувати термінову робочу групу за участю Міністерства оборони, парламенту та правозахисних структур виглядає спробою повернути процес у правове поле. Але головна проблема полягає в тому, що часу для косметичних змін майже не залишилося. Українська влада зараз опинилася між двома однаково складними завданнями: забезпечити армію людьми та не допустити руйнування внутрішньої суспільної стійкості.
У багатьох регіонах мобілізація вже давно перестала бути нейтральною адміністративною процедурою. Вона перетворилася на джерело щоденного суспільного напруження. Соціальні мережі постійно множать відео конфліктів, силових затримань, перевірок документів і суперечок із представниками ТЦК. Навіть коли частина таких роликів вирвана з контексту або використовується для інформаційних маніпуляцій, загальний ефект залишається незмінним: довіра до системи продовжує падати.
Для держави це створює значно глибшу проблему, ніж просто репутаційні втрати. Мобілізація працює ефективно лише тоді, коли громадяни визнають її моральну та правову легітимність. Коли ж у суспільстві виникає відчуття страху, приниження або вибірковості, система починає втрачати добровільну підтримку. А це автоматично збільшує потребу в жорсткіших методах примусу, що ще більше поглиблює кризу.
Саме тому нинішня дискусія навколо ТЦК виходить далеко за межі окремих скандалів. Фактично йдеться про те, чи здатна українська держава під час війни зберегти баланс між безпекою та правами людини. І це питання стає критичним не лише для внутрішньої стабільності, а й для довгострокової стійкості країни загалом.
Слова Лубінця про те, що громадяни мають почуватися захищеними у приміщеннях ТЦК, а не навпаки, стали, можливо, найважливішою політичною формулою цієї дискусії. Бо проблема вже давно не обмежується мобілізаційною статистикою. Йдеться про межу, після якої суспільство починає сприймати державу не як інструмент захисту, а як джерело загрози. І саме цього сценарію українська влада зараз намагається не допустити.
