Через кілька місяців після масштабної військової кампанії США проти Ірану Вашингтон зіткнувся з проблемою, яка дедалі гостріше нагадує конфлікти останніх десятиліть: знищити інфраструктуру значно легше на політичних брифінгах, ніж у реальній війні. Закриті оцінки американської розвідки свідчать, що Іран не лише уникнув стратегічного розгрому, а й відновив значну частину свого ракетного потенціалу.
За оцінками спецслужб, Тегеран уже повернув оперативний доступ до більшості ключових ракетних баз уздовж Ормузької протоки — критичної артерії світового нафтового ринку. Із 33 об’єктів лише три залишаються повністю недоступними. Решта або частково функціонують, або вже здатні забезпечувати запуск ракет із мобільних платформ та відновлених стартових позицій.
Це означає, що один із головних результатів американської кампанії — спроба позбавити Іран можливості контролювати Перську затоку — виявився неповним. За попереднім аналізом «Дейком», саме Ормузька протока залишалася ключовим нервом усієї війни: контроль над нею визначає не лише регіональний баланс сил, а й глобальну стабільність нафтових поставок, страхових ринків та морської логістики.
Американська розвідка також дійшла висновку, що Іран зберіг приблизно 70% довоєнного арсеналу балістичних і крилатих ракет, а також близько 70% мобільних пускових установок. Для Вашингтона це особливо чутливий показник. Публічна риторика Дональда Трампа та керівництва Пентагону протягом місяців будувалася навколо твердження про фактичне “знищення” іранської військової машини.
Тепер між політичними заявами та реальними військовими оцінками виникає дедалі помітніший розрив. Білий дім продовжує наполягати, що Іран зазнав нищівної поразки, однак сам характер секретних доповідей демонструє іншу картину: Тегеран утратив частину інфраструктури, але не втратив здатності до стрімкого відновлення.
Особливо показовою стала оцінка підземної інфраструктури. Американські військові вважали саме мережу тунелів, укриттів та заглиблених сховищ основою іранської ракетної стратегії. Проте нині близько 90% цих об’єктів оцінюються як частково або повністю боєздатні. Це означає, що головний принцип іранської оборонної доктрини — розосередження та виживання після першого удару — спрацював навіть під час прямої кампанії США.
Причина такого результату криється не лише в масштабах іранської системи укріплень, а й у тактичних рішеннях самих Сполучених Штатів. Через обмежені запаси протибункерних боєприпасів американське командування обрало модель блокування входів до підземних комплексів замість їхнього повного фізичного знищення. Це дозволило тимчасово паралізувати частину об’єктів, але не ліквідувати сам арсенал.
Фактично Вашингтон зробив ставку на швидкий оперативний ефект, а не на довгострокове руйнування військової системи Ірану. Така логіка виглядала виправданою в умовах обмеженого часу та виснаження запасів високоточної зброї, однак тепер стає очевидно: Тегеран отримав можливість поступово відновити значну частину інфраструктури без необхідності створювати її заново.
Паралельно війна продемонструвала й іншу проблему — масштабне виснаження американських арсеналів. За останніми оцінками, кампанія вже коштувала США близько 29 мільярдів доларів. Але фінансові витрати — лише частина історії. Значно важливішим стало безпрецедентне використання стратегічних запасів ракет.
Під час операції США витратили приблизно 1100 малопомітних крилатих ракет великої дальності, понад тисячу Tomahawk і більше 1300 перехоплювачів Patriot. Для оборонної промисловості це означає роки відновлення запасів навіть за умов максимального виробничого навантаження. Війна проти Ірану фактично стала тестом не лише для американської армії, а й для здатності США підтримувати довготривалу високоінтенсивну кампанію в умовах глобального стратегічного суперництва.
На цьому тлі Іран отримує важливий політичний сигнал. Навіть після масштабних ударів країна зберегла основу ракетного стримування — головного інструменту свого регіонального впливу. Для союзників США на Близькому Сході це означає, що загроза для нафтової інфраструктури, морських маршрутів та американських баз не зникла.
Водночас ситуація дедалі сильніше б’є по політичній репутації Вашингтона. Якщо офіційна риторика продовжить говорити про “повний розгром”, а закриті оцінки демонструватимуть протилежне, це посилить сумніви союзників у достовірності американських гарантій та ефективності силового тиску як інструменту стримування.
Для самого Ірану нинішня ситуація стає доказом ефективності стратегії багаторічного укріплення підземної військової інфраструктури. Країна, яка десятиліттями готувалася до сценарію масованих американських ударів, тепер демонструє, що навіть найпотужніша військова кампанія не гарантує швидкого знищення розосередженого ракетного потенціалу.
І саме це може стати головним висновком нової близькосхідної війни: у XXI столітті здатність пережити перший удар дедалі важливіша за здатність завдати його першою.