У підвалі з обгорілими стінами Костянтинівки 65-річний Володимир обережно пересувається між старими шафами й імпровізованою кухнею. Над головою глухо гуркочуть «прильоти», десь далеко гудять дрони. «Страшно, але живемо далі, а що робити», — каже він, поправляючи ліхтарик на голові.
Його будинок прошитий уламками, у дворі давно немає скла, але з’їхати нікуди. Володимир залишився доглядати тяжкохвору тещу. Такі історії на Донеччині стали нормою: люди живуть серед руїн, бо не мають ані грошей, ані запасного життя, де війна в Україні не визначає кожен день.
Костянтинівка ще недавно була важливим вузлом для українських військ, а нині опинилася на лезі. Російські війська тиснуть з боку Покровська, який стоїть на межі падіння, і готуються штурмувати так званий «пояс фортець» на сході. Місто виглядає найбільш вразливим у цій ланці оборони.
За даними українських аналітиків, бої вже йдуть на південних околицях. Вибухи чутно цілими кварталами, у небі одночасно кружляють кілька ворожих дронів. Для тих, хто залишився, життя під обстрілами перетворилося на суміш виживання і звички, де страх нікуди не зникає, але притуплюється рутиною.
У підвалі, де мешкає Володимир, люди облаштували тимчасову оселю. Сірі бетонні стіни стали фоном для кухонних шафок, грубки та запасів круп. Гуманітарні організації вже майже не приїжджають — занадто небезпечно. Ті, хто лишився, самі організували збір води й їжі.
Воду збирають з дощу, а потім носять до польової станції очищення. Це займає години, але дозволяє тримати базовий рівень гігієни. Генератор у кутку гуде майже без зупинок, забезпечуючи мінімум світла і тепла. Тут ніхто не говорить про комфорт, тільки про те, як дожити до ранку.
«Важко, але терпимо», — знизує плечима Володимир. Він говорить про свою реальність так, ніби це нова норма: навчитися жити без стабільної електрики, без води, без впевненості, що стіни витримають наступний удар. Життя в укритті стало новою формою побуту на прифронтовій території.
На вулиці старенька в товстому синьому пальті тягне візок із газовим балоном повз двох озброєних військових. Ця сцена показує, як лінія фронту змішала мирне населення і армію в єдиному вуличному пейзажі. Для багатьох містян солдати стали такими ж сусідами, як колись листоноша чи медсестра.
Військовослужбовець 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ» ЗСУ проходить повз будівлі, пошкоджені російським військовим ударом, на тлі російської атаки на Україну, у прифронтовому місті Костянтинівка Донецької області, Україна, 7 грудня 202 — Анатолій Степанов
Юрій, 54-річний мешканець іншого будинку, досі кульгає після обстрілу. Сусіди витягнули його з-під завалу, коли російська ракета влучила у під’їзд. «Куди мені йти? І з чим?» — запитує він, рахуючи свою пенсію у 85 доларів. Оренда в безпечнішому місці втричі дорожча.
Його квартира може розсипатися від наступного удару, але для нього це все ще дім. У прифронтових містах власне житло перетворилося з активу на пастку. Ті, хто не мають заощаджень, залишаються серед руїн, бо не можуть дозволити собі переселення навіть у межах однієї області.
У цей час у Лондоні для Володимира та Юрія розстеляють червону доріжку. На Даунінг-стріт лідери Британії, Франції та Німеччини зустрічають Володимира Зеленського, щоб обговорити мирний план та подальшу військову допомогу. Високий дипломатичний рівень різко контрастує з реальністю підвалів Костянтинівки.
Президент говорить про «конструктивні, але непрості» переговори з американськими і європейськими партнерами. Україна відштовхує варіант припинення вогню, який виглядає занадто вигідним для Москви. На кону — не тільки кордони, а й доля міст, що живуть кілька кілометрів від передової.
Зеленський домагається безпекових гарантій і довгострокового фінансування. Для нього мирний план — це не лише папір для світових столиць, а й відповідь людям на кшталт Володимира: чи будуть їхні подвір’я колись знову цивільними, чи залишаться «сірою зоною» між війною і політичними компромісами.
У Кремлі Донеччину вже називають своєю територією і хочуть зафіксувати це в обмін на мир. Костянтинівка входить до цього набору вимог. Для Путіна відмова України — перешкода до «перемоги», для Києва — питання існування. Кожен сантиметр землі тут набуває буквального значення.
«Я вважаю кожен сантиметр Батьківщини важливим», — каже Димитро з 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ», який воює на цих рубежах. Він говорить без пафосу, з втомою, яка добре помітна в голосі. Для нього лінія фронту проходить не тільки по картах, а й по вулицях, де ще живуть люди.
Військові пересуваються містом короткими перебіжками, ховаючись за деревами, уламками будинків і залишками парканів. Кожен двір може стати ціллю, кожна відкрита ділянка — прострілом. Оборона міста — це не тільки позиції на околиці, а й складна логістика між зруйнованими кварталами.
Мешканці переходять вулицю на тлі нападу Росії на Україну у прифронтовому місті Костянтинівка в Донецькій області, Україна, 7 грудня 2025 року — Анатолій Степанов
Життя під обстрілами змінює уявлення про час. Для Володимира й Юрія майбутнє звужується до найближчих годин: чи буде сьогодні удар, чи вистачить пального для генератора, чи вдасться дістати ліки. Переговори про припинення вогню здаються їм далекими й абстрактними, поки вибухи чути в реальному часі.
Та саме ці люди стають головним аргументом у міжнародних дискусіях. Коли Київ відмовляється від «болючих поступок», він спирається не тільки на міжнародне право, а й на готовність своїх громадян триматися на лінії фронту. Війна в Україні — це не тільки танки і ракети, а й вибір залишатися вдома, попри все.
Західні столиці шукають формулу «справедливого і тривалого» миру. Але для міст, як-от Костянтинівка, будь-яка формула перевіряється проста: чи повернеться сюди нормальне життя, чи залишиться вона буферною зоною, приреченою на нові обстріли після чергової паузи.
У цьому сенсі історія одного підвалу добре описує стратегічну дилему. Якщо мирний план закріпить окупацію частини Донеччини, люди, які зараз ховаються в укриттях, ризикують стати «зайвими» на своїй землі. Якщо ж Україна відстоїть території, війна триватиме, але з іншим горизонтом надії.
Поки дипломати рахують пункти угод, Костянтинівка рахує дні до зими. З кожним тижнем стає холодніше, обстріли складніше переживати без стабільного світла і тепла. Місцева влада закликає виїжджати, але не всі погоджуються. Частина людей вважає, що втратити дім — страшніше, ніж пережити чергову атаку.
Фраза Володимира «страшно, але живемо далі» звучить як неофіційний девіз прифронтової Донеччини. Вона поєднує страх, звичку до небезпеки і впертість жити там, де ти народився. І саме ця впертість не дозволяє місту перетворитися виключно на військову карту.
Якщо політичні рішення в Лондоні, Вашингтоні та Києві справді врахують досвід таких міст, як Костянтинівка, мирний план може стати не тільки документом для історії, а й шансом для людей із підвалів повернутися на свої поверхи. Якщо ні — ця історія залишиться ще одним доказом того, як легко світ звикає до чужого болю.
