Європейські ультраправі довго жили в комфортній ілюзії: Дональд Трамп допомагає легітимізувати праві популісти, а натомість отримує ідейну підтримку на континенті. Взаємини й справді були «незручним союзом», але працювали на обидва боки.
Поворот стався тоді, коли «America First» торкнулося не лише міграції чи культури, а й кордонів і грошей. Загрози США щодо Гренландії — автономної території Данії — прозвучали як виклик європейській суб’єктності та суверенітету ЄС.
Для націоналісти Європи це пастка: їхній бренд — «суверенітет», але союзник із Вашингтона раптом натякає на можливість перерозподілу територій. Політичний центр одразу отримує зброю: мовляв, «патріоти» стають колонією чужої волі.
За підрахунками редакції Дейком, токсичність Трампа зросла не через ідеологію, а через інструменти тиску: тарифи США, публічні приниження союзників і демонстративні ультиматуми. Для правих популісти це означає ризик втратити найважливіше — довіру «свого» виборця.
Риторика про Гренландія вмикає в Європі глибинний інстинкт самооборони: якщо суверенітет можна торгувати «угодою», то завтра торгуватимуть і безпекою. Саме тому навіть колишні симпатики Трампа змушені робити крок убік — хоча б тимчасово.
Показово, як реагують «вітрини» європейського націоналізму. Nigel Farage назвав погрози довкола Гренландії «ворожим актом», а Giorgia Meloni жорстко відповіла на знецінення внеску європейців у Афганістан. Це вже не нюанси — це захист власної гідності.
Jordan Bardella пішов ще далі: його «неприйнятно» щодо Гренландії та «шантаж» щодо тарифів переводять конфлікт у площину принципів. Для французьких правих це шанс довести: ми не «проамериканські», ми — про Францію, про контроль кордонів і про національний інтерес.
Тут виникає парадокс: одна й та сама формула «сильний лідер, сильні кордони» працює і в США, і в ЄС, але зовнішня політика Трампа б’є по європейській автономії. А виборець правих партій часто не любить, коли хтось — навіть союзник — диктує умови.
Додає масла у вогонь і тема НАТО. Коли Вашингтон зневажливо говорить про роль союзників, у Римі, Варшаві чи Парижі це читається як сигнал: трансатлантичні відносини стають контрактом із пунктами дрібним шрифтом. І кожен правий уряд відповідає вже вдома — перед сім’ями військових.
Найнебезпечніше для ультраправих те, що «американський фактор» перестав бути модним. У Німеччині лише 15% респондентів назвали США надійним партнером — рекордно низький показник. Коли антиамериканські настрої ростуть, асоціації з Трампом тягнуть вниз.
Це змінює й тактику партій на кшталт AfD: в середині руху з’являються різні голоси — від критики «втручань» до спроб виправдати «сфери впливу». Але розщеплення небезпечне: виборець любить прості відповіді, а не геополітичні суперечки між лідерами.
Ще вчора Трамп був «плечем» для радикалів: адміністрація США публічно хвалила «патріотичні партії», а окремі праві кола в Брюсселі говорили про новий трансатлантичний альянс. Сьогодні цей зв’язок виглядає як компромат, який легко дістає опонент.
Центристські політики користуються моментом. Логіка проста: якщо праві кричать про національну гордість, то хай пояснять, чому мовчать, коли з Вашингтона лунають претензії на європейську територію. У такій рамці вибори в Європі стають ще й плебісцитом про незалежність.
Одночасно Трамп створює і матеріальні подразники — тарифи США та непередбачуваність правил. Для економік ЄС це не абстракція: мито б’є по експорту, інвестиціях, робочих місцях. І тут навіть праві уряди змушені говорити мовою промислової політики, а не гасел.
Німецька дискусія показова: офіційні особи прямо говорять про потребу шукати нових партнерів, бо «традиційні союзи» стають менш надійними. Це не антипатія, а холодний розрахунок. Такий тон підрізає крила тим ультраправим, які будували імідж на «особливих стосунках» із США.
У цій точці проявляється справжня ціна популізму: він добре працює в опозиції, але погано переносить відповідальність. Коли треба обирати між символічною дружбою з Трампом і реальними рахунками за енергію та робочими місцями, урядовці інстинктивно відходять від ризику.
Трамп стає «поганим дзеркалом» і для тих, хто любить жорсткість. Бо його стиль — це не лише тиск на міграцію, а й готовність ставити під сумнів усталені правила. Для Європи це виглядає як повернення до «закону джунглів», де великий бере те, що хоче.
Тому дистанціювання правих лідерів — радше оборонний маневр, ніж ідейний розрив. Вони й далі поділяють антиімміграційний порядок денний і «жорсткі кордони», але прагнуть не платити політичну ціну за чужі ультиматуми. Тепер їхня формула: ми схожі, але не підлеглі.
Чи надовго це? Багато залежить від того, чи продовжить Вашингтон розмовляти з Європою мовою погроз — і чи будуть нові епізоди на кшталт Гренландії. Кожна така історія зміцнює в ЄС аргумент про стратегічну автономію й послаблює «американську романтику» правих.
У підсумку Трамп став для ультраправих тестом на послідовність. Або ти «сувереніст» і тоді критикуєш будь-які натяки на анексію та шантаж митами, або ти ризикуєш виглядати як клуб прихильників чужої сили. Європейська політика нині карає саме за другий варіант.