Переговори між США та Іраном знову опинилися на межі зриву. Дональд Трамп публічно відкинув відповідь Тегерана на американські пропозиції щодо припинення війни, назвавши її “шматком сміття” і заявивши, що навіть не дочитав документ до кінця. Формально йдеться про черговий етап дипломатичних консультацій, але фактично Білий дім уже демонструє готовність до жорсткішого сценарію тиску.
Трамп виступив у Білому домі з максимально конфронтаційною риторикою. Він заявив, що Іран зазнав “повної військової поразки”, а будь-які залишки його військового потенціалу можуть бути знищені “приблизно за день”. Головний сигнал був адресований не лише Тегерану, а й союзникам США на Близькому Сході: Вашингтон не збирається погоджуватися на компроміс, який дозволить Ірану зберегти потенціал для ядерного стримування.
Показово, що Трамп одночасно говорить про “план” і демонстративно знецінює дипломатичний процес. Це створює знайому для його політичного стилю конструкцію — переговори залишаються відкритими лише доти, доки інша сторона готова прийняти американські умови без істотних змін. За попереднім аналізом «Дейком», саме така модель дедалі частіше визначає нову зовнішню політику США: ультимативна дипломатія, підкріплена постійною демонстрацією військової переваги.
Особливо важливою стала оцінка Трампом самого перемир’я. Президент США назвав його “неймовірно слабким” і фактично дав зрозуміти, що нинішня конструкція домовленостей не влаштовує Вашингтон. Це означає, що адміністрація США більше не розглядає тимчасове припинення бойових дій як стабільний формат врегулювання. Перемир’я дедалі більше сприймається лише як коротка пауза перед новим етапом політичного або військового примусу.
Для Ірану ситуація також стає критичною. Тегеран наполягає, що його зустрічна пропозиція була “розумною та щедрою”, але сама тональність американської відповіді свідчить: у Вашингтоні вже майже не залишилося довіри до іранських гарантій. Після багаторічної кризи навколо ядерної програми будь-які формули, які дозволяють Ірану зберігати технологічну або інфраструктурну базу, у США дедалі частіше трактуються як стратегічний ризик.
На цьому тлі особливого значення набуває роль Пакистану, через який Іран передав свою офіційну відповідь американській стороні. Сам факт використання посередників показує глибину політичної недовіри між країнами. Прямий діалог фактично деградував до обміну ультимативними сигналами через третіх гравців, а це завжди підвищує ризик помилкових рішень і неконтрольованої ескалації.
Риторика Трампа також має важливий внутрішньополітичний вимір. Напередодні виборчого циклу він знову повертається до образу президента сили — політика, який не веде “нескінченних переговорів”, а нав’язує американські умови супротивникам. Для його електорату це продовження старої формули “максимального тиску”, яка тепер переноситься з економічної площини у відкрито військово-політичну.
Втім, жорсткі заяви створюють і нові ризики для самих США. Чим більше Білий дім публічно говорить про швидке знищення іранських можливостей, тим складніше буде повернутися до компромісної дипломатії без втрати політичного обличчя. Така логіка поступово звужує простір для переговорів і підвищує ймовірність того, що будь-яка нова криза в регіоні автоматично перетвориться на пряме силове зіткнення.
Близький Схід уже входить у фазу, де дипломатичні формули дедалі більше стають лише частиною психологічної війни. І якщо ще кілька місяців тому сторони намагалися залишати простір для маневру, то тепер публічні сигнали виглядають значно жорсткішими. У такій атмосфері навіть слабке перемир’я може виявитися лише коротким перепочинком перед новим витком великої регіональної конфронтації.