Дональд Трамп знову переводить іранське питання у режим максимальної політичної напруги. Президент США заявив, що шанси на нову ядерну угоду з Тегераном є «дуже високими», а одним із ключових елементів потенційної домовленості може стати передача високозбагаченого урану під контроль Сполучених Штатів. Це перша настільки пряма публічна вказівка на можливу фізичну передачу іранського ядерного матеріалу Вашингтону.
Формально йдеться про спробу повернути контроль над програмою, яка останні роки стала головним джерелом нестабільності на Близькому Сході. Але політичний контекст значно ширший. Білий дім одночасно демонструє готовність до компромісу і повертає до риторики прямого силового тиску, яка була характерною для першого президентського терміну Трампа.
Суть нинішньої стратегії проста: Вашингтон намагається створити для Ірану вузький коридор вибору — або контрольована угода з жорсткими обмеженнями, або повернення до сценарію ескалації. Саме тому у заявах Трампа дипломатія майже одразу супроводжується погрозами бомбардувань. За попереднім аналізом «Дейком», така модель переговорів є типовою для нинішньої адміністрації США: максимальний публічний тиск використовується як інструмент примусу до поступок ще до фінального етапу домовленостей.
Особливо показовою стала теза про можливу передачу високозбагаченого урану США. Для Ірану це питання не лише технічне, а й символічне. Контроль над запасами урану десятиліттями був частиною державної концепції «суверенного права» на ядерну програму. Саме тому будь-яка згода Тегерана на фізичне вивезення або передачу матеріалів означатиме значно глибші поступки, ніж це було у межах попередньої ядерної угоди 2015 року.
Не менш важливим є й інший сигнал Трампа — твердження про згоду Ірану не використовувати підземні ядерні об’єкти. Підземна інфраструктура є ключовим елементом іранської системи захисту ядерної програми від авіаударів. Такі об’єкти створювалися саме як страховка від потенційної атаки США або Ізраїлю. Якщо Вашингтон справді отримав попередню готовність Тегерана до обмежень у цьому сегменті, це означає, що переговори могли просунутися значно далі, ніж демонструвалося публічно.
Водночас уся конструкція залишається надзвичайно крихкою. Іранська влада традиційно використовує тактику багаторівневих сигналів: готовність до переговорів супроводжується жорсткими внутрішніми заявами для власної аудиторії та регіональних союзників. У Тегерані добре пам’ятають, що саме Трамп у 2018 році вивів США з попередньої ядерної угоди, після чого санкційний тиск фактично обвалив частину іранської економіки.
Для самого Трампа нинішні переговори також мають внутрішньополітичну вагу. Йому потрібен зовнішньополітичний результат, який можна буде подати як доказ ефективності силового підходу. Особливо на тлі затяжних криз у секторі Гази, нестабільності в Червоному морі та загального ослаблення американського впливу в регіоні після років конфліктів.
Показово, що Трамп окремо заговорив і про формат фінальних переговорів. Він назвав малоймовірною поїздку своїх представників до Пакистану та припустив, що основні домовленості можуть бути досягнуті безпосередньо у США, а фінальне підписання відбудеться на нейтральному майданчику. Це важливий дипломатичний нюанс. Вашингтон намагається уникнути враження, що змушений шукати посередників або поступатися переговорною ініціативою іншим державам.
Однак головний елемент заяви Трампа — не оптимізм щодо угоди, а повернення ультимативної логіки. Фраза про те, що у разі відмови Іран «бомбитимуть», фактично стала нагадуванням про те, що дипломатичний процес відбувається під прямою тінню потенційної військової операції. Це створює подвійний ефект: посилює переговорний тиск, але одночасно підвищує ризик зриву домовленостей через будь-яку політичну або військову провокацію.
Близький Схід уже входить у фазу, де навіть локальний інцидент здатен швидко перетворитися на масштабну кризу. Іранська ядерна програма давно перестала бути лише питанням контролю над ураном. Вона стала центральним елементом боротьби за баланс сили у всьому регіоні — від Перської затоки до Середземного моря.
Саме тому нинішні заяви Трампа мають значення не лише як передвиборча риторика або дипломатичний сигнал. Вони демонструють, що Вашингтон намагається повернутися до моделі жорсткого персонального стримування Ірану — із поєднанням переговорів, санкційного тиску та відкритої військової загрози. Питання тепер лише в тому, чи готовий Тегеран прийняти таку формулу без нового витка конфронтації.