Адміністрація Дональда Трампа наблизилась до нового переломного моменту у відносинах з Іраном. Після кількох тижнів дипломатичних контактів і спроб знайти компроміс щодо іранської ядерної програми в Білому домі дедалі частіше обговорюють не умови угоди, а варіанти відновлення масштабних бойових дій. Риторика Вашингтона різко загострилася, а терпіння президента США, схоже, вичерпується.
Головним подразником для американської сторони стало затягування переговорів і поведінка Тегерана навколо Ормузької протоки — одного з ключових енергетичних маршрутів світу. Будь-яка нестабільність у цій точці автоматично впливає на нафтовий ринок, глобальні ціни на енергоносії, судноплавство та безпеку Перської затоки. Для адміністрації Трампа ситуація дедалі більше виглядає не як дипломатичний торг, а як стратегія виснаження з боку Ірану.
Окреме роздратування у Вашингтоні викликає хаотичність сигналів із самого Тегерана. Американська сторона бачить внутрішній розкол в іранському керівництві, де різні центри впливу надсилають суперечливі меседжі щодо можливих поступок. Це ускладнює будь-які спроби домовленостей і створює враження, що Іран свідомо затягує процес, виграючи час під прикриттям дипломатії. За попереднім аналізом «Дейком», саме фактор часу давно став ключовою зброєю Тегерана у переговорах із Заходом: Іран десятиліттями адаптовувався до санкційного тиску й навчився використовувати затяжні процеси як інструмент політичного виживання.
Остання відповідь Ірану на американські пропозиції стала для Білого дому додатковим сигналом, що дипломатичний процес може остаточно зайти у тупик. Трамп публічно назвав позицію Тегерана «абсолютно неприйнятною» та фактично дав зрозуміти, що більше не бачить у ній серйозного наміру домовлятися. Усередині адміністрації це лише посилило суперечки між двома таборами — прихильниками силового тиску та тими, хто все ще наполягає на збереженні переговорного каналу.
Найжорсткішу позицію займає частина військового керівництва та чиновників, пов’язаних із Пентагоном. Там дедалі активніше просувають сценарій точкових ударів по іранській інфраструктурі, які могли б послабити військові можливості Тегерана й примусити його повернутися до переговорів уже на американських умовах. Ідеться не про повномасштабну війну, а про контрольовану ескалацію — серію операцій із максимальним психологічним та політичним ефектом.
Водночас у Білому домі зберігається й інша позиція. Частина дипломатичного блоку вважає, що нові удари можуть остаточно поховати переговори щодо ядерної програми Ірану та спровокувати масштабнішу регіональну кризу. Для Вашингтона це означало б ризик одночасного загострення у Перській затоці, дестабілізацію нафтового ринку та новий виток військової напруги на Близькому Сході — у момент, коли США вже втягнуті в кілька великих геополітичних конфліктів.
Особливу роль у нинішніх переговорах відіграє Пакистан, який став одним із ключових неформальних посередників між Вашингтоном і Тегераном. Але саме тут у США виникає дедалі більше підозр. В адміністрації Трампа вважають, що пакистанська сторона може пом’якшувати реальні сигнали від Ірану та передавати американцям надто оптимістичну картину переговорного процесу. Це підриває довіру до посередництва й посилює нервозність усередині Білого дому.
Сама поява Пакистану в ролі центрального комунікаційного каналу показує, наскільки складними стали прямі контакти між США та Іраном. Формально сторони говорять про дипломатію, але фактично переговори дедалі більше нагадують кризовий обмін ультиматумами через третіх гравців. Для Трампа, який традиційно робить ставку на демонстрацію сили та швидкий політичний результат, така модель виглядає дедалі менш прийнятною.
Додатковий фактор напруги — внутрішньополітичний календар США. Напередодні поїздки до Китаю Трамп проводить серію закритих нарад із командою національної безпеки, де обговорюються подальші сценарії дій. Відсутність швидкого рішення свідчить, що адміністрація все ще намагається оцінити масштаб ризиків. Але сам факт повернення військового сценарію до активного порядку денного вже є сигналом для всього регіону.
Ситуація навколо Ірану поступово переходить у фазу, де дипломатія та військовий тиск існують паралельно й більше не виключають одне одного. Вашингтон намагається змусити Тегеран до поступок через демонстрацію готовності до силових дій. Іран, своєю чергою, демонструє витривалість і небажання приймати ультиматуми. У такій конфігурації навіть локальна помилка або надто жорсткий крок однієї зі сторін може швидко перетворити переговорну кризу на новий масштабний конфлікт у регіоні.