Українська енергосистема входить у нову фазу трансформації, де відновлювана енергетика перестає бути лише елементом кліматичної політики й дедалі більше стає фактором енергетичної безпеки. За підсумками 2025 року частка електроенергії з відновлюваних джерел досягла 11% у загальній структурі генерації країни. Для ринку, який ще кілька років тому залишався критично залежним від великих централізованих потужностей, це вже не символічний показник, а структурна зміна.
Паралельно зростає і присутність «зеленої» генерації у встановленій потужності енергосистеми. Нині вона перевищує 20%, якщо враховувати приватні домогосподарства. Саме цей сегмент став одним із найдинамічніших за останній рік. Після масованих атак на енергетичну інфраструктуру бізнес і населення почали вкладатися у власні джерела живлення значно активніше, ніж у довоєнний період.
Особливо показовим стало розширення домашньої сонячної генерації. Лише за 2025 рік приватні домогосподарства встановили 748 мегават нових потужностей розподіленої генерації. Це вже не локальний тренд окремих регіонів, а масштабний процес, який поступово змінює архітектуру українського енергоринку. Як раніше зазначав «Дейком», війна прискорила те, що в мирний час розтягнулося б на десятиліття: перехід від моделі кількох великих електростанцій до тисяч дрібних точок генерації.
Сонячна енергетика зберігає домінування всередині сектору ВДЕ. На неї припадає 78% усієї «зеленої» генерації країни. Вітрові електростанції формують ще 12%, біогаз і біомаса — 8%, а малі гідроелектростанції — близько 2%. Така структура демонструє не лише інвестиційні пріоритети останніх років, а й географію ризиків. Значна частина великих вітрових проєктів залишилася на територіях, які постраждали від бойових дій або опинилися поблизу фронту, тоді як сонячна генерація виявилася більш адаптивною до розподіленої моделі розвитку.
Для енергетичного сектору це означає зміну самої логіки стійкості системи. Централізована модель, побудована навколо великих ТЕС, АЕС і вузлових підстанцій, виявилася надто вразливою до ракетних ударів. Натомість розподілена генерація створює іншу конфігурацію ризиків: втрати окремих об’єктів уже не призводять до масштабного обвалу енергопостачання. Саме тому розвиток ВДЕ дедалі тісніше пов’язується не лише з декарбонізацією, а й із питанням фізичної безпеки держави.
Окремий сигнал для ринку — активніше використання механізму ринкової премії. Упродовж року 101 генеруюча установка загальною потужністю 658 мегават перейшла на цю модель підтримки. Це приблизно на 40% більше, ніж роком раніше. Для держави та інвесторів такий перехід має принципове значення: ринок поступово відходить від системи фіксованих «зелених» тарифів, які роками створювали фінансові дисбаланси та накопичували борги.
Механізм ринкової премії фактично означає інтеграцію виробників ВДЕ у конкурентний ринок електроенергії. Генерація продає електроенергію за ринковою ціною, а держава компенсує лише різницю до гарантованого рівня підтримки. Це зменшує навантаження на систему та наближає українську модель до європейських правил функціонування енергетичного сектору.
Водночас 11% у структурі генерації — це ще не рівень енергетичного прориву. Для порівняння, у низці країн ЄС частка відновлюваної енергетики вже перевищує половину виробництва електроенергії. Україна поки лише входить у фазу прискореного переходу, причому робить це в умовах війни, пошкодженої інфраструктури та обмеженого доступу до капіталу. Але саме ці обставини й стали каталізатором змін, які в мирний час часто блокувалися політичними компромісами та інерцією старої енергомоделі.
Ключове питання тепер полягає не лише у швидкості будівництва нових потужностей, а й у здатності енергосистеми інтегрувати нестабільну генерацію. Без розвитку накопичувачів енергії, модернізації мереж та балансуючих потужностей подальше зростання сонячної й вітрової енергетики може створити нові системні дисбаланси. Наступний етап українського енергопереходу визначатиметься вже не кількістю панелей чи турбін, а якістю інтеграції всієї системи.
